Договір про спільну діяльність – переваги та недоліки використання документу для ведення бізнесу. | Приватна юридична практика

Блог

Договір про спільну діяльність – переваги та недоліки використання документу для ведення бізнесу.

Договір про спільну діяльність – переваги та недоліки використання документу для ведення бізнесу.

  • Вересень 2, 2015

Договір про спільну діяльність – переваги та недоліки використання документу для ведення бізнесу.

 

У процесі задоволення своїх економічних (майнових) та інших інтересів у суб’єктів цивільних правовідносин виникає необхідність у кооперації (від латинської coopero – співробітничаю), тобто у спільній діяльності, змістом якої може бути об’єднання майна, трудових зусиль, організація співпраці тощо для досягнення загальної мети.

 

Правове регулювання спільної діяльності для досягнення загальної для її учасників мети має давню історію.

 

Інститут спільної діяльності відомий цивільному праву з давніх часів. У римському праві була створена одна з форм спільної діяльності – так зване товариство (societas), що отримало подальше розповсюдження у європейському законодавстві внаслідок рецепції римських положень. Так була створена основа для розвитку різних організаційно-правових форм спільної, як правило, комерційної діяльності.

 

Спільна діяльність тривалий час регулювалась нормами Цивільного кодексу Української РСР 1964 року, що діяв до набрання чинності Цивільним кодексом України (1 січня 2004 року) (глава 38 „Сумісна діяльність). Так, відповідно до статті 430 Кодексу УРСР за договором про сумісну діяльність сторони зобов’язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків і т. ін. Громадяни можуть укладати договір про сумісну діяльність лише для задоволення своїх особистих побутових потреб. Договори про сумісну діяльність між громадянами і соціалістичними організаціями не допускаються.

 

Тобто зазначена стаття передбачала, що сторони зобов’язуються сумісно діяти для досягнення будь-якої господарської мети. Відступ від обмежень спільної діяльності лише господарською метою знайшов місце у статті 1130 Цивільного кодексу України, де визначення договору про спільну діяльність вказує на будь-яку мету, яка не суперечить законові.

 

Крім того, на мою думку, попередні норми стримували розвиток даних відносин, оскільки не дозволялось укладення між громадянами таких договорів, які виходили за межі побутових, а також їх укладення між громадянами та організаціями у будь-яких випадках.

 

Однак, слід звернути увагу, що Законом України „Про підприємництво”, „Про власність”, „Про зовнішньоекономічну діяльність”, „Про режим іноземного інвестування” були зняті передбачені у статті 430 Цивільного кодексу України УРСР 1964 року обмеження що суб’єктного складу і передбачено можливість його укладення як фізичними, так і юридичними особами, у тому числі й іноземними.

Статтею 431 цього Кодексу передбачалось, що ведення спільних справ учасників договору про сумісну діяльність здійснюється за їх загальною згодою. Якщо учасники договору про сумісну діяльність за згодою між собою доручили керівництво їх сумісною діяльністю одному з учасників договору, на нього ж покладається і ведення спільних справ учасників договору.

 

Згідно з статтею 432 Кодексу для досягнення мети, зазначеної у статті 430 цього Кодексу, учасники договору про сумісну діяльність роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю. Грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною власністю.Учасник договору про сумісну діяльність не вправі розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору.

 

Проаналізувавши вищезазначені статті, можна дійти висновку, що Цивільний кодекс Української РСР не містив вимоги щодо узгодження рішення державного підприємства про укладення договору про сумісну діяльність із органом, до сфери управління якого вказане підприємство належало, чи з іншими органами державної влади (у тому числі Фондом державного майна України).

 

Статтею 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року № 8-92 „Про управління майном, що є у загальнодержавній власності”, що діяв до набрання чинності Законом України „Про управління об’єктами державної власності” (18 жовтня 2006 року) було передбачено, що міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади відповідно до покладених на них повноважень дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю. Саме Фонду державного майна України надано повноваження виступати від імені держави засновником таких спільних підприємств (пункти 4, 5 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 року № 2558-XII).

 

Однак, створення спільного підприємства та укладення договору про здійснення спільної діяльності без створення юридичної особи є різними формами поєднання майна та діяльності суб’єктів господарювання. У зв’язку з цим, у разі, якщо державні підприємства здійснювали спільну діяльність без створення юридичної особи, отримання погодження від Фонду державного майна України на здійснення таких дій (укладення таких договорів) законодавством не вимагалось.

 

Водночас вважаємо, що оскільки правовий режим майна, яке передавалось учасниками до сумісної діяльності, зазнавав змін, а саме відповідні об’єкти державної власності ставали спільною власністю учасників сумісної діяльності, то при вирішенні питання про укладення відповідних договорів з метою захисту майнових інтересів держави доцільно було б дотримуватися процедур узгодження дій підприємств, які передбачені для відчуження державними підприємствами закріплених за ними об’єктів державної власності.

 

Так, статтею 10 Закону України “Про підприємства в Україні” було передбачено, що здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства. Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції.

 

Положеннями Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (що набув чинності 1 січня 2004 року) регулюванню відносин, що виникають при укладенні договорів про спільну діяльність, присвячена глава 77.

 

Так, відповідно до статті 1130 цього Кодексу за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов’язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об’єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об’єднання вкладів учасників.

 

Науковці виділяють головні класифікаційні ознаки цих зобов’язань, зокрема: а) здійснюється спільна діяльність осіб (часто більше ніж дві) для досягнення будь-якої загальної мети, що не суперечить законові; б) діяльність здійснюється без створення юридичної особи, хоча метою діяльності може бути створення юридичної особи; в) кожний учасник зобов’язань за спільною діяльністю виступає одночасно як боржник і як кредитор, однак жодний учасник не може вимагати виконання для себе особисто, так само як і не зобов’язаний виконувати зобов’язання безпосередньо іншій стороні; г) взаємні права та обов’язки учасників опосередковані необхідністю досягнення загальної мети; д) на відміну від таких видів зобов’язань, як купівля-продаж, міна, дарування, поставка тощо, де відбувається перехід майна від одного власника до іншого, у зобов’язаннях за спільною діяльністю майно часто об’єднується у спільну власність; е) наявність у сторін загального інтересу, зобов’язань, зокрема, щодо купівлі-продажу, майнового найму (оренди), в яких інтереси сторін є протилежними: одна особа має на меті передати (продати, надати в оренду) майно та одержати за нього певну грошову суму, а друга – набути майно у власність або у володіння та користування; є) спільна діяльність вимагає від учасників чіткої організації, тому зобов’язання мають чіткий організаційний характер (укладення договору, надання довіреності тощо); и) суть спільної діяльності передбачає, як правило, певну зовнішню реалізацію: вона потребує від сторін вступати у відносини з третіми особами; і) зобов’язання за спільною діяльністю часто є такими, що тривають у часі із зазначенням строку або без зазначення строку їхньої дії; ї) такі зобов’язання мають особистий характер.

 

Залежно від особливостей співробітництва, цілей, що ставлять перед собою його учасники, та інших чинників зобов’язання за спільною діяльністю, спільна діяльність може здійснюватися на основі об’єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об’єднання вкладів учасників. Частіше укладаються договори, в яких поєднуються вклади учасників. Але на практиці трапляються й такі, за якими сторони зобов’язуються спільно діяти в загальних інтересах, не роблячи при цьому ніяких внесків (наприклад, договори про виробничу спеціалізацію, про різного роду співробітництво тощо). Ці договори можна назвати договорами про спільну діяльність у широкому розумінні.

 

Науковці (Севрюкова І.Ф., Шевченко Я.М.), здійснивши аналіз норм Цивільного кодексу України, виділили такі загальні ознаки договору про спільну діяльність: 1) обов’язок сторін діяти спільно без створення юридичної особи; 2) мета діяльності, що об’єднує учасників, може бути будь-якою, але не може суперечити законові.

 

Крім того вони виділили наступні організаційно-правові форми спільної діяльності: 1) спільна діяльність без поєднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність без поєднання вкладів учасників характеризується наявністю спільної мети і відсутністю вкладників учасників. У цивільно-правовій літературі такі договори прийнято вважати „договорами про спільну діяльність у широкому розумінні”; 2) спільна діяльність з об’єднанням вкладів учасників. Ці відношення оформляються за допомогою договору простого товариства; 3) спільна діяльність зі створенням юридичної особи. Зазначені види спільної діяльності, незважаючи на суттєві відмінності, мають риси, що їх об’єднують. Усі вони належать до багатосторонніх консенсуальних угод організаційного характеру.

 

Деякі вчені звертають увагу на фідуціарність (від fiducia-довіра) зобов’язань щодо спільної діяльності. Зміст взаємовідносин сторін у таких угодах має особливий довірчий характер. Зокрема, дослідники історії розвитку римської societas стверджують, що вона виникла на підставі спільного сімейного майна, а саме, серед спадкоємців, які об’єднувалися для спільної охорони свого майна та управління ним. На думку Ульпіана, товариство містить у собі нібито право братства.

 

Дзера О.В., Кузнєцова Н.С., в свою чергу, виділили наступні специфічні риси зобов’язань за спільною діяльністю: 1) у зобов’язаннях за спільною діяльністю майно часто об’єднується у спільну власність; 2) особливістю зобов’язань за спільною діяльністю є наявність у сторін загального інтересу; 3) спільна діяльність для досягнення загальної мети вимагає від учасників чіткої організації. Отже, зобов’язання за спільною діяльністю мають чіткий організаційний характер; 4) важливою ознакою цих правовідносин є те, що сама суть спільної діяльності передбачає, як правило, певну зовнішню реалізацію, іншими словами, вона потребує від сторін вступати у відносини з третіми особами; 5) зобов’язання за спільною діяльністю часто мають тривалий характер із зазначенням строку або з невизначеністю строку їх дії; 6) важливою рисою зобов’язань за спільною діяльністю є їх особистий характер.

 

Блажівська О.Є. вважає, що договір про спільну діяльність, а саме, (тип договору) поділяється на два види: 1) договір, що опосередковує здійснення спільної діяльності з об’єднанням вкладів учасників (договір простого товариства), та 2) договір, що обумовлює здійснення спільної діяльності без об’єднання вкладів (власне договір про спільну діяльність у вузькому розумінні), а класифікувати його можна за різними критеріями. По-перше, за критерієм наявності в учасників обов’язку внесення вкладів, коментовані договори поділяються на: 1) договір, що обумовлює здійснення спільної діяльності з об’єднанням вкладів учасників (просте товариство); та 2) договір, що обумовлює здійснення спільної діяльності без об’єднання вкладів (договір про спільну діяльність у вузькому розумінні). По-друге, залежно від характеру мети, для досягнення якої укладається договір про спільну діяльність, можна вирізнити: 1) договір про спільну діяльність, що укладається з метою отримання прибутку, та 2) договір про спільну діяльність з метою досягнення соціального ефекту. По-третє, за кількістю учасників договору про спільну діяльність розрізняють: 1) двосторонні та 2) багатосторонні договори.За юридичною спрямованістю (метою) у системі договірних зобов’язань договір про спільну діяльність відноситься до спільно-цільових договорів.

 

Група спільно-цільових зобов’язань складається з двох договірних типів: 1) ті, що спрямовані на створення нового суб’єкта – юридичної особи, та 2) ті, що спрямовані на організацію спільної діяльності без створення юридичної особи. Перший – це засновницький договір, а другий – договір про спільну діяльність.

 

Слід відмітити, що Цивільним кодексом України передбачена більша свобода для учасників договору про спільну діяльність та можливість на власний розсуд визначити правовий статус майна, що передається як внесок у спільну діяльність.

 

Так, відповідно до частини другої статті 1131 Кодексу умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Відповідно до положень статей 1132, 1133 Цивільного кодексу за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов’язання об’єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети. Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв’язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору простого товариства або фактичних обставин. Грошова оцінка вкладу учасника провадиться за погодженням між учасниками.

 

Відповідно до статті 1134 цього Кодексу внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом. Внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.

 

Користування спільним майном учасників здійснюється за їх спільною згодою, а в разі недосягнення згоди – у порядку, що встановлюється за рішенням суду.

 

Враховуючи викладене, у разі внесення державного майна у спільну діяльність, воно набуває ознак спільного майна і право державного підприємства щодо його використання певним чином обмежується, а саме щодо порядку використання і розпорядження спільним майном (лише за згодою усіх учасників).

 

Повертаючись до проблематики укладення договорів про спільну діяльність за участю державних підприємств, слід зауважити, щоЦивільним кодексом не передбачається особливостей для державних підприємств щодо порядку внесення державного майна до спільної діяльності чи узгодження ними таких дій із уповноваженими органами управління об’єктами державної власності. У зв’язку з цим слід звернутися до положень Господарського кодексу України, які визначають особливості здійснення господарської діяльності державними унітарними підприємствами.

 

Так, зокрема, частиною п’ятою статті 75 Господарського кодексу України (у редакції станом на 15 грудня 2005 року) передбачалось, що державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об’єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

 

Враховуючи можливі зміни у правовому статусі майна, яке передавалось державним підприємством для здійснення спільної діяльності, вважаємо що попереднє узгодження таких дій підприємством із уповноваженим органом управління цього товариства (міністерством чи іншим органом виконавчої влади) було необхідним.

 

9 січня 2007 року до Господарського кодексу України було внесено зміни, спрямовані на посилення контролю за порядком відчуження об’єктів нерухомості, що належать до державної власності.

 

Так, враховуючи ці зміни, частина п’ята статті 75 встановлює, що відчужувати майнові об’єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

 

Підтвердженням доцільності посилення контролю з боку держави за процесом укладення договорів про спільну діяльність є політика, що проводилась Урядом у цій сфері в останні роки. Так, рішенням Уряду 7 травня 2008 року за № 703 для підвищення ефективності управління об’єктами державної власності, забезпечення прозорої процедури їх відчуження та недопущення порушення інтересів держави центральним органам виконавчої влади, іншим суб’єктам управління об’єктами державної власності, у тому числі Національній та галузевим академіям наук доручено забезпечити укладення підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери їх управління (віднесені до їх відання), господарськими товариствами, у статутному фонді яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення, управління майном виключно на підставі відповідних рішень Кабінету Міністрів України (розпорядження Кабінету Міністрів України „Питання укладення деяких договорів”.

 

Зазначене рішення Уряду викликало певну критику, яка полягала в тому, що такий порядок укладення договорів суперечить нормам статті 627 Цивільному кодексу України, відповідно до якої сторони є вільними в укладенні договору та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; статті 6 Закону України „Про управління об’єктами державної власності”, згідно з якою уповноважені органи управління (міністерства, інші органи виконавчої влади) безпосередньо наділені повноваженням погоджувати підпорядкованим підприємствам, установам, організаціям відповідно до законодавства договори про спільну діяльність, за якими використовується нерухоме майно, що перебуває в їх господарському віданні чи оперативному управлінні. Ні Закон України „Про управління об’єктами державної власності”, ні Цивільний кодекс України, ні інші акти цивільного законодавства не передбачають вимогу укладення підприємствами, установами та організаціями вищезазначених договорів на підставі відповідних рішень Кабінету Міністрів України.

Не можу погодитись з таким висновком, враховуючи, що відповідно до статті 116 Конституції України та статті 2 Закону України „Про Кабінет Міністрів України” Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону; спрямовує та координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснює контроль за їх діяльністю.

 

Підпунктом 1 частини першої статті 20 Закону України „Про Кабінет Міністрів України” до основних повноважень Кабінету Міністрів України віднесено сприяння розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальній спрямованості національної економіки, здійснення заходів щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури.

Реалізуючи свої повноваження, Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України видає обов’язкові для виконання акти – постанови і розпорядження (стаття 52 Закону України “Про Кабінет Міністрів”).

 

Таким чином, розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 травня 2008 року за № 703 „Питання укладення деяких договорів” є рішенням органу, що є вищим органом у системі суб’єктів управління об’єктами державної власності, який здійснює управління об’єктами державної власності, яке спрямоване на забезпечення контролю за процедурою розпорядження об’єктами державної власності, та недопущення порушення інтересів держави.

 

За матеріалами Міністерства юстиції України (http://old.minjust.gov.ua/29470)